Чвари Собачого закапелку

 

Була чудова українська ніч. У небі принишкло безмісяччя. Ніде нічого не грю­ка­ло. Настя угамовувала своїх нащадків. Василь вже давно хропів ти­хень­ко собі у ганчірку. Вони були сусідами. Їх розмежовував дебелий пар­кан.

Так, їх уперто розмежовував паркан. Та вони цього майже не помічали.

– Марися, – промовив Стецько. Ніколи ще, ні одній дивчині він не на­ва­жу­вав­ся сказати таке.

– Стецько, – промовила Марися. Вона вперше в житті була така смілива у висловах.

Василь загарчав. Знову цей сусідський Стецько! Геть його звідси!

– Замовкни, дурню, ти нічого не розумієш, – з готовністю відгукнулася На­стя.

– Не твого казана це діло, – брехнув Василь.

– Ні на що не спроможний кобелюко!..

– Марися, – прошепотів Стецько. – І чого це, в біса, вони роз­бре­ха­ли­ся? – Це було освічення коханій.

– А біс його знає, – прошепотіла Марися. В її голосі бриніла невимовна ніж­ність.

– Останнє слово завжди залишається за бабиськом, – висунув гіпотезу Василь й відразу захрипів собі під носа щось вже зовсім нецензурне.

Єдина в окрузі лампочка почервоніла від зніяковіння й згасла. Стало зов­сім беспросвітно.

– Марися, – продемонстрував живість розуму та абстрактність мислення Стецько.

– Стецько, – блискуче відпарирувала Марися.

Василь і Настя продовжували декламувати ідіоми своєї рідної мови.

– Стецько, – констатувала Марися. Вона сама здивувалася зі своєї бру­таль­но­сті.

– Марися, – зневажливо скривився Стецько...

І колишні закохані пішли собі від паркана геть, світ за очі, очі б не ба­чи­ли. А собаки ще тривалий час брехали...

– Повсякчас на нього собаки брешуть, – з сумним зітханням скаржилася Ма­ри­ся назавтра подрузі.

Стецько був чоловіком. Він нікому нічого не розповів.


Вересень 1979